Людве БУІ: «Одного дня повернуся до Одеси та продовжу роботу, яку перервала повномасштабна війна в Україні»

На початку лютого 2022 року до Одеси, аби очолити місцевий чоловічий клуб «МЕТР+КРЕДО-1963», з Південної Африки прибув молодий, амбітний тренер Людве Буі.

З приїздом цього наставника клуб мав стати на напівпрофесіональній рейки, протягом сезону 2022 року прогресувати та ставити перед собою за мету здобути «золото» української Суперліги до 60-річчя регбі в Одесі у 2023-му. Але перші ж ракети, які запустила росія по містах України вранці 24 лютого 2022 року, перекреслили усі сподівання та амбіції керівництва та вболівальників одеського клубу, який дуже давно мріє про чемпіонський титул.

Як ми тоді вже писали, завдяки допомозі «регбійної родини», Людве Буі за кілька днів залишив Одесу, Україну та дістався ПАР цілим і неушкодженим. Деякий час Людве не спілкувався із представниками ЗМІ, але згодом дав розгорнуте інтерв’ю пресслужбі Федерації регбі Одеської області, у якому розповів і про свої враження від одеської команди, про південноафриканське регбі, про початок страшної війни в Україні…

– Людве, завжди, коли до будь-якого клубу приїжджає іноземець, усім цікаво, як саме цей іноземець у ньому опинився. Отже, пригадайте, як ви опинилися в Одесі?
– Проінформував мене щодо можливості працювати в Україні менеджер з Південної Африки Луїс Коен. Я одразу ж зайнявся тим, що ознайомився із інформацією про країну, про регбі в Україні, почитав усе, що міг знайти, про історію одеського клубу «МЕТР+КРЕДО». Тоді я відчув, що це буде захоплюючий новий виклик та дорогоцінний досвід для мене, від якого я не міг відмовитися.

– Як вважаєте, чому серед великої кількості якісних молодих тренерів керівництво «МЕТР+КРЕДО» зупинилося саме на вашій кандидатурі?
– Гадаю, що на це питання вам краще відповість, власне, керівництво «МЕТР+КРЕДО». Але скажу, що ми дуже багато спілкувалися через «Zoom», я розповів про себе, свою кар’єру, свої досягнення у Південній Африці, представив свій план, який я створив для того, аби зробити «МЕТР+КРЕДО» реальним претендентом на перемогу в українській Суперлізі.

А коли мені повідомили про те, що я отримаю цю роботу, я відправив команді міжсезонні програми, за якими регбісти мали самостійно займатися у тренажерному залі. Мені хотілося вже наступного дня побачити свою нову команду, але приїхати одразу було дуже важко: слід було організувати цю поїздку, зокрема, відкрити візу.

– Ви вперше відвідали Одесу, Україну? Якими були ваші враження після того, як ви прибули до нашого міста?
– Я вам скажу більше, я взагалі вперше у своєму житті виїхав за межі Африки! Тому й досвід подорожі до Європи був для мене першим, не кажучи вже про конкретні міста та країни.
Коли я приїхав до Одеси – мене зустрів Богдан Жулавський, людина, яку я зараз вважаю близьким другом. Ми багато розмовляли до зустрічі, тому з ним було дуже легко знайти спільну мову. До того ж, він був призначений ще й моїм перекладачем, оскільки він і добре володіє англійською, і у регбі працює багато років, отже, знає термінологію та специфіку виду спорту.

Щодо вражень, то першим буле те, наскільки ж у вас холодно! (сміється) Снігу майже не було, але холод, як мені здавалося, був страшенним, це було для мене шоком. Втім, я доволі швидко акліматизувався, трохи погуляв Одесою, подивився місто. Дуже приємно було бачити гарні будівлі, різні ресторани, магазини, людей, які займаються своїми справами. Це був для мене цікавий досвід, щось новеньке, те, до чого я не звик.

– Багато хто з іноземців одразу намагається пристосуватися до місцевої кухні. Як вам їжа, яку ви куштували в Одесі?
– У перший вечір після мого приїзду вдалося повечеряти в одному з міських ресторанів з Богданом та тренером Дмитром (Федішиним. – Прим. авт.). Скажу, що їжа була різною, але уся – дуже смачною! Мені дуже подобаються морепродукти, а я побачив, що Одеса пропонує дуже багато страв саме з морепродуктами.

– На жаль, ви змогли попрацювати з командою лише кілька тижнів, адже, 24 лютого 2022 року тренувальний процес було терміново скасовано через початок повномасштабної війни в Україні. Але, думаю, певне враження про регбістів «КРЕДО» у вас склалися. Можете розповісти про них?
– Я вперше побачився із командою на тренувальній базі. Керівник клубу представив мене, познайомив із хлопцями, надав мені привітальне слово. Я розповів їм про своє бачення, про те, яких цілей ми можемо досягти у сезоні, якщо працюватимемо як єдине ціле. Дуже приємно, що гравці позитивно сприйняли те, про що я говорив, повірили у те, що це буде нашою спільною метою.

Мені знадобився певний час для того, аби познайомитися із усіма гравцями особисто, я збирав інформацію про них, спостерігав за ними на тренуваннях, за поведінкою, дізнавався про їхні родини, основну роботу тощо. Одразу з’явилося враження про те, що «МЕТР+КРЕДО» – це клуб, який хоче прогресувати та піклуватися про своїх гравців.

– Які емоції викликали у вас тренування із регбістами «МЕТР+КРЕДО»? Наші гравці завжди були лише любителями, хоча багато хто з них грав і продовжує грати у складі збірної України. Їм було важко перейти на професіональні «рейки»? Ви давали їм такі ж навантаження, як для справжніх професіоналів?
– Так, моєю головною ціллю у клубі було створення максимально наближеного до професіонального тренувального процесу. Оскільки у багатьох гравців ще була основна робота, ми були дещо обмежені у часі для тренувань протягом тижня. Було дуже важливо, аби ми максимально корисно проводили кожне тренування. Мій тренерський стиль доволі жорсткий, я вимагаю від своїх підопічних високих стандартів у всьому. Отже, на тренуваннях гравці спочатку намагалися пристосуватися до усього через «не можу», у нас траплялися деякі ситуації, коли думки з хлопцями не збігалися. Втім, це нормально, це – робочий процес. А вже за тиждень-півтора я побачив, що хлопці все чудово розуміють, намагаються триматися того рівня інтенсивності та концентрації, який я їм пропонував. Хоча було помітно, що багатьом було дуже важко…

У нашій команді я одразу побачив кількох дійсно серйозних спортсменів, вони серйозно працювали у тренажерному залі, доклали максимум зусиль, але, на жаль, із усім відомих причин на полі я їх так і не побачив, процес було перервано через повномасштабну війну в Україні…

– Наскільки важко було спілкуватися із гравцями? Багато хто не знає англійської у тій мірі, яка б дозволяла розуміти все. Були якісь проблеми через це? І що скажете про ментальність? Впевнений, що менталітети українців та південноафриканців геть різні…
– Щодо спілкування, то скажу, що мені дуже пощастило, що Богдан Жулавський був менеджером-перекладачем. Він і сам багато грав у регбі, і є одним із найкращих рефері в Україні, що виявилося дуже корисним. Ми говорили про тренування завчасно, я пояснював своє бачення, свої думки, яким має бути бажаний результат від кожного з занять. Це, у свою чергу, полегшило задачу, коли справа доходила до тренувань та особистих зустрічей з гравцями та персоналом.

Я завжди кажу, що регбі є універсальним видом спорту, воно незалежне від якоїсь конкретної мови, ми намагаємося слідувати одному й тому ж набору правил, використовуємо одні й ті ж терміни. Так, дещо з того, що я казав, могло бути втрачене під час перекладу, але без цього нікуди не подінешся. Також зазначу, що у мене було в планах активно вивчати вашу мову.

– Як вважаєте, чим українські регбісти відрізняються від південноафриканських, з якими ви звикли працювати? Можливо, вони у чомусь подібні?
– Система регбі у Південній Африці дуже потужна, починаючи зі шкільного рівня, де діти навчаються на найвищому рівні з раннього дитинства. У нас є кращі у світі регбійні програми для школярів, завдяки яким ми готуємо спортсменів світового класу.

Судячи з того часу, який я працював із командою, можу сказати, що гравці «МЕТР+КРЕДО» дуже талановиті, що у них величезний потенціал, але їм дуже не вистачає фундаментальної основи сили, фізичної підготовки, деяких навичок… Цього усього можна досягнути лише якщо втілити у життя південноафриканську систему підготовки, якщо створити цей шлях для гравця, аби він міг прогресувати з дитинства на місцевому, державному, а згодом – і на міжнародному рівні.

– В Україні регбі не є видом спорту, у який хтось вкладає великі кошти, у нас до початку повномасштабної війни взагалі багато років була лише одна професіональна команда, гравці якої отримували зарплатню за гру у регбі. Умови для підготовки також у команд дуже скромні. А що скажете ви, як фахівець, який приїхав із дуже відомої регбійної держави? Чи достатньо умов, які є у «МЕТР+КРЕДО», для того, аби команда прогресувала?
– Скажу відверто, що поки до регбі ставитимуться як для спорту аматорів, між регбійними країнами та такими країнами, як Україна, буде величезна прірва у рівні. Коли у клубах грають регбісти, які десь повноцінно працюють, приділяють тренуванням лише кілька годин на день, не стільки, скільки хотілося б, коли в них немає хороших контрактів, то й вимагати від них максимально професіонального ставлення до справи важко. Потрібно робити багато кроків для створення правильної структури, оптимальної у подібних випадках. Я вважаю, що у «МЕТР+КРЕДО» достатньо гравців, які можуть зробити крок уперед, у майбутньому стати професіоналами. Їм просто для цього необхідна підтримка та певний час.

– Ви дивилися матчі «МЕТР+КРЕДО», які команда грала у 2021 році, ігри збірної України? Що загалом можете сказати про рівень українського регбі до початку повномасштабної війни, звичайно?
– Так, перед тим, як приїхати до Одеси, я дивився деякі матчі «МЕТР+КРЕДО» та ігри національної збірної України. Мене приємно здивувало те, що гравці добре підготовлені, що мені не доведеться розпочинати все з нуля. Також я осягнув доволі багату історію клубу, знав про те, що 2023 рік, який є ювілейним для одеського регбі, мав стати успішним для «МЕТР+КРЕДО», дуже хотілося здобути у рік 60-річчя клубу золоті медалі Суперліги. Це було б дуже символічно!

– Як вважаєте, чому регбі є видом спорту №1 у Південній Африці? Чому не футбол, баскетбол чи теніс, наприклад?
– Регбі має багату історію у нашій країні, наші команди вже давно грають на найвищому рівні. Ми виграли три Кубки світу, наші команди беруть участь у найпрестижніших змаганнях. Окрім того, як я вже казав, регбі неодмінно присутнє у школах Південної Африки, воно є для багатьох місцевих хлопців та дівчат ще й ідеальною можливістю побудувати професіональну кар’єру та подорожувати світом, виступати у престижних турнірах. Також у нашій країні популярні футбол і крикет, у них також солідна база підтримки. Наша футбольна ліга – одна з найкращих в Африці, але наша національна збірна останнім часом виступає не дуже вдало.

– Чому останнім часом гравці та тренери активно залишають ПАР та відправляються до країн, які за регбійними мірками є слабшими?
– Гадаю, найлегше це пояснити силою південноафриканського ранду (місцева грошова одиниця, яка дорівнює у середньому 1,95 гривні. – Прим. авт.) у порівнянні з фунтом, євро, доларом США чи єною. Гравці та тренери знають, що найкращий спосіб забезпечити майбутнє своєї родини – це переїхати за кордон.

– Не можу не запитати про те, як у ПАР реагують на те, що в Україні вже півтора роки триває повномасштабна війна? Офіційна позиція Південної Африки відома, а що кажуть звичайні люди? Чи їх це взагалі жодним чином не чіпляє?
– Війна в Україні – це жахлива подія у світовій історії. Маючи друзів, які страждають від неї, кожного дня б’ються за своє життя, життя власних сімей та рідних людей, я не можу не говорити про неї. Я постійно слідкую за новинами з України, спілкуюся зі своїм другом Богданом Жулавським, аби дізнатися про те, як він тримається у цей важкий для вашої країни час, як переживають війну регбісти. Я молюся за припинення цих необґрунтованих страждань народу України.

Щодо ПАР, то звичайні громадяни моєї країни дуже далекі від усього цього, я відчуваю, що більш за все ми не можемо зрозуміти динаміки, пов’язаної з історією та політикою України та росії.

– Початок повномасштабної війни в Україні ви зустріли в Одесі. Пригадайте, наскільки несподіваним та страшним був цей день, 24 лютого 2022 року…
– Мене розбудив телефонний дзвінок від Євгена (Фітермана. – Прим. авт.), представника «МЕТР+КРЕДО», який взагалі був першою людиною, із якою я спілкувався, коли клуб проявив зацікавленість до мене. Так вийшло, що коли росія почала бомбити українські землі – саме Євген зателефонував мені першим. Він розповів мені про ситуацію в Україні на цей момент, сказав, що дуже важливо не панікувати. Я залишався у його гостьовому будинку, поки він був за кордоном, він запевнив мене, що клуб зробить усе, що можливо і неможливо, аби забезпечити мою безпеку.

Дуже швидко після всього цього приїхав Богдан, ми поспілкувалися із ним про те, що відбувається, про те, що робити, у якому напрямку рухатися. Події того дня досі свіжі у моїй пам’яті, те напруження, той страх в очах людей на вулицях дуже сильно відчувалися. Ми пішли до продуктового магазину для того, аби придбати їжі, та побачили, як люди у наляканому стані, у паніці скуповують продукти, речі, необхідні для життя… Після цього ми знову повернулися до будинку та постійно слідкували за новинами та почали працювати над тим, аби я зміг якомога швидше повернутися до ПАР. За чотири дні я вже виїхав через Румунію додому…

– Якою була ваша дорога додому? Пригадаєте, про що вас питали після вашого повернення до Південної Африки?
– Подорож була дуже важкою – як фізично, так і емоційно. Дуже вдячний усім регбійним людям за допомогу і в Україні, і в Молдові та Румунії, через які я діставався можливості полетіти додому. Тоді все, про що я міг думати, це те, аби якнайскоріше повернутися додому та побачити свою родину. Я відмовився від будь-яких інтерв’ю, спілкування з представниками ЗМІ. Все, що мені було потрібно, це – відпочинок.

– Трохи відволічемося від війни в Україні… Наскільки мені відомо, ви непогано знаєте південноафриканську зірку регбі світового рівня – Маказолі Мапімпі. Що можете розповісти про нього?
– Я не можу сказати, що він мій близький друг, але я непогано його знаю, адже ми грали кілька років в одній команді. Дуже приємно було спостерігати за тим, як він прогресує та стає всесвітньо відомим спортсменом. Поза регбійним полем він дуже привітна та скромна людина.

– Якщо у майбутньому вам вдасться повернутися до України, спробуєте запросити Мапімпі та інших зірок південноафриканського регбі до Одеси?
– Ви ж розумієте, що Маказолі піднявся на той рівень регбі, про який більшість з регбістів світу може лише мріяти, отже, його графік, гадаю, дуже насичений протягом усього року! Привезти його до Одеси точно буде дуже важко, якщо не неможливо. Хоча, як то кажуть, ніколи не знаєш, що чекає на тебе у майбутньому…

Маказолі Мапімпі 

– Що можете побажати нашій згуртованій регбійній родині у цей важкий для України час?
– Я щиро бажаю вам, аби війна закінчилася якомога скоріше. За той час, який минув із початку повномасштабної війни, я бачив неймовірну стійкість людей, деякі регбісти «МЕТР+КРЕДО» взялися за зброю та захищають країну у складі Збройних сил України. Я не можу висловити словами те, наскільки пишаюся хлопцями, але, звичайно, дуже хвилююся за них. Маю надію на те, що одного разу життя повернеться до нормального русла, гравці знову зберуться на тренування, зіграють у регбі без сигналів повітряної тривоги, а я сподіваюся на те, що одного разу зможу повернутися до Одеси, до цієї чудової країни, та продовжити роботу, яку ми розпочали у лютому 2022-го. Слава Україні! Україна обов’язково переможе!

Леонід ФРАНЦЕСКЕВИЧ

Пресслужба ФРОО дякує за допомогу у організації інтерв’ю із Людве Буі Богдану Жулавському.