Денис ПРИМУШЕНЕЦЬКИЙ: «Запрошували грати до Польщі, але я вирішив залишитися в Одесі»

Одеський регбіст Денис Примушенецький цього річ в українській Суперлізі мав виступати за «КРЕДО». Взимку Денис підписав контракт із флагманом одеського регбі, одним з найтитулованіших клубів України, але зіграти хоча б один матч за «червоно-білих» він поки не може, адже 24 лютого почалася повномасштабна війна, яка «заморозила» проект «КРЕДО» та взагалі «поставила на паузу» українське регбі.

Про те, як проживає війну Денис Примушенецький – читайте в ексклюзивному інтерв’ю Rugby.od.ua.

– Денисе, радий тебе бачити, як настрій? Тримаєшся?
– Настрій, у цілому, хороший, наскільки він може бути хорошим за наших часів. Так, звичайно, тримаюся. Все не так, як планувалося, не так, як хотілося б, але, в цілому, я дякую Богові за те, що маю зараз.

– Вся країна по-іншому бачила 2022 рік, упевнений. Ми усі планували щось на літо, наприклад, але рашисти тимчасово перекреслили все це та помножили наші мрії на нуль. Втім, все ще буде, треба почекати, скоро ця війна стане історією з показовою перемогою України. Але зараз хотілося б, аби ти пригадав, як особисто для тебе почалася ця повномасштабна війна. Яким було твоє 24 лютого?
– Цей день я запам’ятаю надовго… Як зараз пам’ятаю, ми с дружиною спали, почули стукіт у двері, заходить мати та каже: «Діти, почалася війна…». Я не хотів у це вірити, кажу мамі: «Що ти таке кажеш?!». Звичайно, після почутого ми вже не спали, нас охопила певна паніка, ми були дуже занепокоєні. Певний час після цього я взагалі перебував у прострації, але заспокоював дружину…

– Багато хто з чоловіків одразу вивіз дружину, дітей якщо не за кордон, то у якісь західні регіони. А як було з тобою?
– Дружина за кілька днів після початку повномасштабної війни поїхала до батьків, до Польщі, а я залишився в Одесі з мамою, нікуди не виїжджав. Дружина досі перебуває у Польщі, я дуже скучив за нею, але вдячний Богові за те, що вона не просто у безпеці та може спокійно спати, а ще й має можливість працювати. Хоча про «спокійно спати» – це перебільшення, бо вона дуже хвилюється за мене та ситуацію в Україні.

– У родині Примушенецьких два брати-регбісти. Я чув, що Роман пішов на війну у рядах добровольців. Як у нього справи зараз? Все гаразд?
– Так, мій брат зараз захищає Україну на фронті, він пішов воювати, можна сказати, з перших днів цього повномасштабного вторгнення росії, дуже за нього хвилююся, але, на щастя, в нього все добре, він живий, здоровий, а це зараз – найголовніше. Вірю, що скоро війна закінчиться і він повернеться цілим та неушкодженим.

– Чим ти займався ці майже півроку війни? Робота, волонтерство…
– Перші два місяці, можна сказати, був вдома, нічого серйозного не робив, лише періодично допомагав у якості волонтера, де було потрібно й була можливість. А потім повернувся до роботи. Так, її небагато, але є хоча б щось, отже, зараз працюю.

– А як щодо тренувань? Багато хто взагалі припинив тренування, а хтось, навпаки, кожного дня займається, чим відволікається від жахіть війни.
– Перші два місяці я взагалі не тренувався. А потім вийшло так, що сиділи із сусідами, я запропонував робити пробіжки кожного вечора та відвідувати турнік, вони мене підтримали, отже, почали стабільно займатися. Пізніше почав регулярно грати з друзями та знайомими у футбол. Зараз бігаємо кілька разів на тиждень. До речі, збираємося у тому числі з регбістами, також граємо у футбол.

– Але ж футбол, хоч і також англійська гра, це – не регбі…
– Так, я дуже скучив за регбі… Словами не передати…

– Наскільки я знаю, у міжсезоння ти перебрався з одеського «Політехніка» до флагмана одеського регбі – «КРЕДО». Цей проект мав голосно заявити про себе у 2022 році, але клята війна зіпсувала всі плани… Втім, ти встиг потренуватися з новими партнерами під керівництвом нового головного тренера – південноамериканця Людве Буі. Що скажеш про все це?
– Ні для кого не секрет, що перед початком повномасштабної війни у нас був великий перспективний проект «КРЕДО». Я підписав контракт із клубом, встиг потренуватися з новим головним тренером. Скажу, що було розроблено дуже хороший та інтенсивний цикл тренувань. Чесно кажучи, я відчув себе професіональним гравцем у регбі. З Людве попрацювали кілька тижнів. Можу сказати, що мені дуже все сподобалося, в нас було багато нового та цікавого, п’ять тренувань на тиждень: тренажерний зал, поле… Почав набирати хорошу фізичну форму, з’явилося багато бажання зростати та розвиватися, приносити користь команді, але 24 лютого все зупинилося на невизначений термін…

– В тебе є досвід виступів за кордоном, а тут – війна, все зупинилося… Чи не було думки знову перебратися до Польщі та грати за попередню чи якусь іншу команду?
– Чесно кажучи, я навіть не розглядав варіанту залишити Україну під час війни. Не буду приховувати, мені писали з-за кордону та запрошували грати в одному з клубів, за який я раніше грав. Хлопці постійно писали та підтримували мене, хвилювалися, але я тоді прийняв рішення, що треба залишатися вдома та чекати. Мені й зараз пишуть та кличуть грати, але тепер немає можливості виїхати, до того ж, ми не знаємо, коли закінчиться війна, коли поновляться тренування тощо.

– Сподіваємося, війна закінчиться скоро. Ти вже запланував собі щось на перший післявоєнний день?
– Коли війна закінчиться, а Україна переможе, в цьому я не сумніваюсь, планую зібрати усю свою велику родину за великий стіл, усіх обійняти та просто поспілкуватися з усіма, порадіти за те, що всі жахи вже позаду.

Леонід ФРАНЦЕСКЕВИЧ